Дощ ішов від самого ранку — дрібний, холодний, такий, що наче не ллє з неба, а висить у повітрі й поступово просочує все навколо. Наприкінці жовтня у Львові це нікого не дивувало. Матвій прибіг до ветеринарної клініки за десять хвилин до відкриття. Волосся намокло, кросівки хлюпали, а куртка потемніла від води. — Ти що, парасолю…
Іванові було двадцять п’ять, Софії — двадцять два. Вони зустрічалися майже чотири роки й давно знали, яким хочуть бачити своє весілля: без пафосу, довгих застіль і нескінченних конкурсів. — Я хочу просто гарний день, — сказала якось Софія. — Щоб дерева, трава, наші люди поруч… і щоб ми не бігали від одного столу до іншого….
— Алло Степанівно, стійте! Ви ж зараз разом із тією валізою зі сходів поїдете! Марина саме поверталася з магазину й побачила сусідку між другим і третім поверхами. Літня жінка стояла, притулившись плечем до стіни, а біля її ніг височіла темно-синя валіза, набита так щільно, що блискавка ледь сходилася. У старій п’ятиповерхівці ліфта не було. —…
Перше, що мене насторожило, — курка. У маминій морозилці раптом з’явилися стегна, крильця, серця дрібними пакетиками. Вона купувала їх щотижня, а сама за три місяці схудла так, що спідниця трималася на шпильці. Верхні полиці в холодильнику стояли порожні, а морозилка була напхом напхана. — Мамо, ти взагалі їси? — Олю, не вигадуй. Є що їсти….
Рудий давно зрозумів одну просту річ: якщо хочеш знову стати домашнім котом, чекати милості від долі — погана стратегія. Особливо коли ти великий рудий кіт із білою грудкою, трохи подертим правим вухом і таким поважним животом, що люди помилково думають, ніби тебе десь добре годують. Насправді годували Рудого хто коли. Сьогодні продавчиня з кіоску могла…
— Кішку я не візьму. Не люблю я їх. Це була чиста правда, і я вважав її вагомим аргументом. Тоді дружина мовчки підняла те, що пищало, притримала хвіст вище — і продемонструвала мені: — Ну от. Ніяка це не кішка. Аргументів у мене більше не лишилося. Довелося брати. * * * А почалося все годин…
— На жаль, ви нам не підходите. Начальниця відділу кадрів повернула Сергієві документи й відвела очі. Інша відповідь була б несподіванкою. І хоча на фасаді будівлі висіло велике оголошення «Потрібні…» з переліком вакансій, особисто в ньому підприємство не мало потреби. Чергова скалка в серці. Скільки їх там уже? Підприємство за підприємством, контора за конторою —…
— На жаль, ви нам не підходите. Начальниця відділу кадрів повернула Сергієві документи й відвела очі. Інша відповідь була б несподіванкою. І хоча на фасаді будівлі висіло велике оголошення «Потрібні…» з переліком вакансій, особисто в ньому підприємство не мало потреби. Чергова скалка в серці. Скільки їх там уже? Підприємство за підприємством, контора за конторою —…
— Забирай їх, Іване. Обох. І більше сюди не повертайся. Тіна сказала це тихо. Мабуть, якби вона кричала, було б легше. Крик можна перекричати, на нього можна відповісти, грюкнути дверима, сказати щось образливе й потім пошкодувати. Але Тіна говорила спокійно, дивлячись кудись повз чоловіка. Біля її ніг стояла спортивна сумка з Івановими речами. Зверху лежав…
Карині було вісім, коли вона вперше почула слово, яке потім ще довго пам’ятала. Того вечора вона повернулася зі школи розчервоніла від морозу, скинула в коридорі пуховик і, стрибаючи на одній нозі, почала стягувати зимовий чобіт. — Мам, а що означає «непоказна»? Олена саме помішувала на кухні гречку з підливою. Почувши доньку, вона витерла руки рушником…
