Чоловік говорить: стендап-комік та волонтер Антон Тимошенко

Антон Тимошенко — один із найвідоміших українських стендап-коміків, який першим зібрав найбільший концертний майданчик країни — палац «Україна» — із сольним стендапом. Його гумор гострий, дотепний і завжди влучає в нерв часу: від політики та війни до суспільних явищ і особистих історій. Водночас поза сценою Антон активно займається волонтерством, збираючи мільйони гривень на потреби Сил оборони України під час благодійних концертів і турів.

У розмові з Marie Claire Антон міркує про справжнє лідерство, успіх, власні принципи, дитячі уроки, великі професійні мрії, пошук мотивації та силу гумору, яка допомагає переживати найскладніші часи.

Яким має бути «справжній чоловік»? 

У нашому сучасному світі, я думаю, вимоги до справжнього чоловіка змінилися. Бо ти можеш думати, що це справжній чоловік, а потім виявляється, що це AI-згенерована модель, і цей «чоловік» займає 16 МБ на комп’ютері. Тому справжній чоловік, на мою думку, — це той, який займає ну хоча б 600 МБ. Це якщо говорити про світовий тренд. А в Україні, мені здається, зовсім інший контекст. У нас справжні чоловіки — це чоловіки, які захищають нас. А не ті, які зараз дають інтерв’ю.

Які життєві уроки задали вам батьки? 

Ніколи не забуду урок, який мені дав тато. Мені було років 11 чи 12. Ми жили в селі, я був удома, і мені зателефонувала якась пані. Вона сказала, що я якийсь там десятитисячний чи стотисячний щасливий абонент, що сьогодні випала моя щаслива картка, і якщо я куплю, здається, 10 поповнень мобільного та продиктую коди з них, то виграю холодильник чи телевізор. Здається, холодильник. У нас якраз був старий холодильник Snaige — уже такий трохи коричневий, із пожовклими гумками всередині.

Я кажу: «Тату, я виграв холодильник! Треба всього лише 100 чи 200 гривень», — і починаю розповідати, що ми ж так давно хотіли новий холодильник. Тато подивився на мене так, як я зараз уже розумію, дуже скептично, і каже: «А ти точно думаєш, що виграєш?», Я відповідаю: «Так, так». Він каже: «Та це, напевно, якісь шахраї». А я: «Та ні, тату, це не шахраї. Мені вперше в житті пощастило». І тоді він сказав: «Добре. Ось тобі гроші, — а це були великі гроші для нашої родини на той момент, — йди й поповни».

Я щасливий сів на велосипед, поїхав до магазину на останній зупинці в селі, купив ці поповнення, подзвонив тій жінці, продиктував їй коди. Вона сказала: «Ви молодець, ви супер, чекайте холодильник», — узяла мої дані й адресу, щоб увечері його привезли.

Я приїхав додому щасливий і ходив у передчутті: ну все, зараз привезуть. Не привезли, як ви розумієте.

Я чекав, чекав, уже була восьма-дев’ята вечора, а холодильника все не було. Я був страшенно засмучений, ходив з опущеною головою, майже ні з ким не розмовляв.  Пам’ятаю, як наступного дня прокинувся до школи. Я завжди вставав дуже рано, бо треба було їхати із села. Прокидаюся й чую, як батьки розмовляють на кухні. Можливо, саме через це я й прокинувся, бо чи не вперше почув, як вони говорять на підвищених тонах.

Мама казала татові: «Ну навіщо ти дав йому гроші? Було ж очевидно, що це шахраї. Ми витратили гроші на якісь дурні поповнення». І тато відповів: «Хай краще він відчує це сам. Хай сам обпечеться. У нього буде цей досвід, що його обдурили шахраї, яким він повірив, і в майбутньому це йому допоможе». І він мав рацію.

Відтоді я майже не вірю, що буває щось безкоштовне або що можна просто так щось виграти. Я сподіваюся, що таке іноді трапляється, але став дуже скептичним і дуже обережним. Тато міг мене переконати й просто не дати грошей. Я б тоді не зміг купити ті поповнення, бо своїх грошей у мене не було. Але він вирішив ніби інвестувати в цей досвід, щоб я запам’ятав його на все життя. Тому в мене дуже розумний тато. І мама теж дуже розумна — просто вона б мені грошей не дала.

У вас був поворотний момент, після якого можна ділити життя на до та після? 

Я думаю, переломний момент у моєму житті — це коли я сам зміг вступити до Києва. Батьки не вірили, що я зможу вступити на бюджет, і казали, що це коштує 10 тисяч доларів. Звідки вони взяли цю цифру — не знаю. Можливо, просто хотіли мене залякати, щоб я перестав мріяти про Київ.

У мене вже були документи в Дніпрі. Тоді можна було подаватися в п’ять різних університетів після ЗНО. Я розумів, що до Дніпра вже проходжу, і батьки цьому дуже раділи. Але в мене залишався шанс вступити до Києва.

Вони казали: «Не ризикуй, не перенось документи до Києва, бо раптом не пройдеш». Я не буду зараз детально розповідати всю історію вступної кампанії, бо це окрема пригода й дуже довга історія. Але я вступив до Шевченка.

І після цього батьки почали давати мені більше свободи, більше довіряти, бо побачили, що я можу впоратися самостійно. Та і сам я зрозумів: якщо зміг вступити до Шевченка, приїхавши зі свого маленького села, то, напевно, зможу й багато інших речей у своєму житті зробити, якщо справді цього захочу.

Що вас найбільше драйвить: у житті, роботі, стосунках? 

Насправді мало що мене зараз драйвить у житті. Як і більшість українців, я зараз перебуваю в певній емоційній ямі. Бачу з неї вихід, але виходить не дуже, бо постійні обстріли, і ти намагаєшся просто від них сховатися.

Тому найбільше мене зараз драйвить розвал російської федерації. У своїй роботі я намагаюся робити все, щоб це сталося якомога швидше. Тому ми проводимо тури, збираємо гроші на донати, щоб купити зброю й хоч трохи прискорити цей процес.

Звісно, мене дуже заряджають сміх і радість людей, коли я стаю причиною їхніх позитивних емоцій — це надихає і в роботі, і в стосунках, і просто в житті.

Як вам здається, ви вже знайшли себе?

Так, я себе знайшов. Усе дуже просто: заходиш у Google Maps, там є кнопка «Моє місцезнаходження», натискаєш — і воно показує, де ти.

Якими критеріями ви вимірюєте успіх?

Для мене основний критерій успіху — це можливість робити те, що ти любиш і хочеш, а також можливість сказати «ні» роботі чи проєктам, за які не хочеш братися. Ось це для мене справжній успіх.

Бо коли я бачу, як якийсь успішний селебріті рекламує «швидкі гроші», онлайн-казино чи щось подібне, то успіхом тут, як на мене, і не пахне.

Чи є професійна мрія, до якої ви зараз особливо активно рухаєтесь?

У мене є кілька професійних мрій. Одна з них була дуже давно — навчитися смішно виступати англійською мовою. Коли під час туру Америкою я в Нью-Йорку потрапив на стендап-вечір, мене поставили як гостьового коміка. Це був американський лайнап, де виступали місцеві коміки. Ніхто мене взагалі не знав, я був таким secret guest. Тому очікувань, що я класно зайду, було небагато.

Але я вийшов і дуже добре виступив. І коли ти розумієш, що можеш англійською мовою розсмішити людей в Америці, які взагалі далекі від твого контексту, то думаєш: «Вау. Значить, я справді професійний комік». Бо я можу це зробити і українською, і англійською — без втрати якості.

Тому я хочу й надалі розвивати свою англійську й мрію, що колись виступлю на великій сцені десь за кордоном — в Америці чи Великій Британії. Для мене це було б дуже цінно. Але це довга ціль, розрахована на багато років.

Зараз є й ближчі мрії. Наприклад, вдруге зібрати Палац «Україна». Перший раз, коли я його зібрав, це було просто вау. Але якщо мені вдасться зробити це вдруге, це означатиме, що я можу зібрати його не випадково, а двічі. І це для мене вже рівень «вау-вау-вау».

Тоді я дуже хвилювався й майже не пам’ятаю, що відбувалося того дня. Слава Богу, що є відео. Я хотів би ще раз зібрати Палац, але вже бути впевненішим у собі, краще прожити й запам’ятати цей день. Бо якщо це вдасться, він буде особливим. Дуже сподіваюся, що люди прийдуть на мій новий концерт.

Є ще одна мрія, хоча, можливо, правильніше сказати — дуже сильне бажання. Я хотів написати концерт, який трохи відрізнятиметься від мого звичного стилю: додати більше чорного гумору, погратися з цими темами. І мені здається, що це вдалося.

Коли я їхав у тур, дуже переживав, чи сподобається людям новий концерт. Але він подобається. І, що для мене найважливіше, він дуже подобається мені самому. А я зазвичай дуже критично ставлюся до своїх концертів. У кожному можу знайти безліч недоліків, а в цьому знаходжу їх значно менше, і це мене дуже тішить. Якщо мені вдасться зняти цей концерт у Палаці «Україна» на велику залу — це буде вау.

Є ще одна ідея, така собі мінімрія, де я хотів би виступити. Але ми ще не домовилися щодо цієї локації, тому поки не буду про неї говорити. Коли домовимося — тоді й розкажу.

Яка матеріальна річ (з тих, якими ви володієте) — найцінніша для вас та чому?

Найцінніша для мене річ… Я володію нею спільно з Головним управлінням розвідки. Це буквально найцінніша річ, яку я придбав після тогорічного європейського туру. На донати, які ми тоді зібрали, ми купили два морські дрони Magura V7. Я назвав їх «Сетап» і «Панчлайн», бо треба було придумати назви. Мене дуже звеселила думка, що можна назвати два бойові морські дрони «Сетап» і «Панчлайн», бо вони завжди працюють у парі. Це точно найцінніша річ, якою я коли-небудь володів. І, я думаю, мій найцінніший жарт.

Яким є ваш стандартний день?

Чесно кажучи, я не знаю, який у мене стандартний день. Я взагалі не знаю, що таке «стандартний день» у моєму житті, бо всі дні якісь надто нестандартні.

Багато турів, багато роз’їздів, багато творчої роботи без графіка. Якщо ти займаєшся стендапом, не маєш величезного продюсерського центру й просуваєш себе сам, разом із друзями та колегами, які допомагають і колаборуються з тобою, то життя перетворюється на суцільний контент-конвеєр.

Тому я навіть не знаю, що таке стандартний день. Мені, напевно, хотілося б, щоб таких днів було більше. Треба уточнити питання: стандартний день у турі чи коли туру немає? Стандартний день в Україні чи за кордоном? Я навіть заплутався, бо не знаю, який день вважати стандартним.

Напевно, мій стандартний день виглядає так: прокидаюся об 11-й, бо ліг о першій ночі, але заснув о третій. Бо дві години лежав і думав, який несправедливий цей світ і як його змінити на краще. Нічого не придумав, то й заснув.

Об 11-й прокинувся, зробив легку зарядку, написав кілька нових жартів, провів робочі дзвінки, попланував ідеї. Потім заходжу в соцмережі, бо треба дивитися, що зараз популярно, який контент варто зробити, щоб підтримувати увагу людей. Бо ж треба продавати квитки на концерти.

Потім їду на стендап, виступаю, люди сміються. Повертаюся додому й думаю: «Люди сміялися… але могли б ще більше сміятися. Давай допишемо ще жартів». Дописую. А потім граю в PlayStation або дивлюся аніме. Напевно, ось це і є мій стандартний день.

Яка людина ніколи не буде з вами поруч? 

У дівчині для мене найважливіше, щоб вона була з почуттям гумору, могла мене розсмішити, була творчою і не голосувала на виборах за Юрія Бойка. А зі мною поруч ніколи не буде людина, яка каже: «Я не розумію, що такого в цьому аніме».

Від чого ви б не відмовились ні за що на світі? 

Я б ні за що у світі не відмовився, якби Кара Делевінь написала мені в Instagram, що вона зараз створює нову кампанію в Baldur’s Gate 3 і хоче, щоб я пройшов її разом із нею. Тут би я точно не відмовився. Навіть якби треба було працювати.

Фото: особистий архів