Двадцять грuвeнь. Завжди рівно 20. Не з гаманця, не з тарілочки для дрібняку — вона діставала їх звідкись із кишені кофти, ще теплі, і вкладала мені в долоню так, ніби це була не решта, а щось важливе, що не можна впустити. — Це вам на бензин. І їдьте обережно, синку. Я казав «дякую» й ішов…
Погляньте на хаскі — стоячі вуха, розкосі очі, густе хутро сірого відтінку. Здається, ось він, майже вовк, тільки приручений. Так думає більшість. І помиляється. Зовнішність — річ підступна. За вовчим обличчям може ховатися звичайна собака, а справжня близькість до дикого предка вимірюється зовсім іншим — тим, скільки вовчої крові влилося в породу не тисячі років…
У притулку я насамперед побачила красивих. Вони сиділи ближче до дверцят, чисті, з ясними очима, і кожен ніби казав: обери мене, я не завдам клопоту. А я вибрала того, повз кого всі проходили, навіть не сповільнивши крок. Мабуть, тому що впізнала в ньому себе. Мені тоді було сорок вісім. Втома в мене була не така,…
Чарівна ненажера Лу-Сіль дуже вибилася за стандарти породи і за розмірами, і — особливо — за вагою. На піку ожиріння вічно усміхнена собачка важила понад 8 кг, що майже втричі перевищує нормальну вагу цих кишенькових песиків. Колишній господар вирішив, що Лу-Сіль неможливо перевиховати, і просто покинув її — добре хоч біля дверей притулку для тварин….
Рудій собаці ніколи не давалося головне ремесло дворового пса — вміння лякати. Гавкати грізно, скалити зуби, наганяти на чужого холоду в спину. Замість цього Люська зустрічала кожного зустрічного так, ніби той повернувся з довгої дороги: крутилася під ногами, повискувала від щастя, підставляла кудлату спину під долоню. Тому й прозвали її на будівництві коротко й трохи…
Рудій собаці ніколи не давалося головне ремесло дворового пса — вміння лякати. Гавкати грізно, скалити зуби, наганяти на чужого холоду в спину. Замість цього Люська зустрічала кожного зустрічного так, ніби той повернувся з довгої дороги: крутилася під ногами, повискувала від щастя, підставляла кудлату спину під долоню. Тому й прозвали її на будівництві коротко й трохи…
Восьмикілограмовий рудий кіт із зеленими очима сидів на самій верхівці старої берези і думав про те, яка ж усе-таки безнадійна його хазяйка. Не тому що погана. Навпаки. Гарна, добра, худенька — навіть на котячий смак нічогенька. Просто чоловіків собі вибирала так, ніби навмисне шукала найгірших. І оце вже було проблемою, яку Апельсину доводилося вирішувати самотужки….
Мене звати Віта, і я вже багато років працюю з тваринами — консультую господарів, коли їхні улюбленці починають поводитися так, що вся сім’я хапається за голову. Здебільшого історії однакові. Але одна запам’яталася мені надовго. Через неї суворий чоловік років п’ятдесяти відвернувся до вікна і довго мовчав, а я вкотре переконалася: тварини майже ніколи нічого не…
Кота звали Рудик. Не Барсик, не Мурчик, а саме Рудик — так його колись назвала Оксана, бо кошеня, яке вона підібрала біля сміттєвих баків, було маленьке, вогнисто-руде, наче жива грудочка осіннього листя. Рудик до імені звик і навіть, здається, вважав його дотепним. Він жив разом з Оксаною у старому будинку на околиці міста — тому…
За все своє життя Ганна нікого не жаліла. І оце тепер, у сімдесят з гаком, сиділа сама у порожній квартирі й дивувалася, чому до неї приходить тільки рудий кіт із роздертим вухом. А кіт цей був у дворі особистістю відомою. Його навіть прозвали — Психолог. Ганна щоразу кривилася, коли чула це слово. — Роботи людям…
